Історія третя. Святкова. Про Дні Незалежності і Вдячність.

Я старша за Україну всього на два роки. І за молодшого брата – на два роки. Він у мене народився 19 серпня 1991 року, в день путчу.

І, треба сказати, ми втрьох завжди непогано ладнали. Не без дрібних сварок, як ведеться, але скоріше з братом, ніж з країною. З країною у нас в сім’ї все було строго. Країну треба було любити щиро і всім серцем, мовою розмовляти виключно українською, а книжки читати виключно розумні (це вже не про країну,а так, з наболілого))

День Незалежності завжди був великим святом. Ми не те щоб це розуміли, але якось інтуїтивно відчували. Щороку, 24 серпня, батьки водили нас на Хрещатик. Там завжди було людно і ніби радісно, і всі їли морозиво. Ми теж їли морозиво. Здається, завжди. Тому для мене День Незалежності був на смак як трохи перемерзлий шоколадний «Хрещатик» в шоколаді. Часом нам щось купували – прапорці, дудку або навіть якісь подарунки. Одного разу мені, от просто на Хрещатику, купили сонячні окуляри. Дуже дорогі були – 80 грн, і дуже гарні, хоч і робили мене трошки схожою на велику муху. Коротше, то був дуже вдалий День Незалежності.

І ми це свято любили, як могли. Як малі діти можуть любити, скажімо, походи в церкву, «бо там гарно співають, приємно пахне ладаном і мама з татом завжди такі строгі враз стають такі добрі». Але що означають всі ці таємничі співи і трошки втомливі, дуже довгі промови батюшки – сказати важко.

Для мене все змінилось у 2004. Я була на 1ому курсі Педагогічного коледжу, і ми через вікно, просто з пари хімії, тікали на революцію. Як справжні революціонери ми ходили геть завішані помаранчевими стрічками і обклеєні помаранчевою символікою. Важко згадати, що ми тоді вже розуміли, а чого – ні. Пам’ятаю тільки, що дуже хотілось голосувати, але рочків було тільки 16. А ще я, здається, в пориві революційних пристрастей покинула свого бойфренда. Мама боялась пускати мене на революцію саму, а з ним, казала, пущу. Я зраділа, дзвоню до нього з цією феєричною новиною. А він каже: «Ні, не можу. Мене мама не пускає». А йому ж було цілих !! 18, і я не змогла йому пробачити чи то нестачу дорослості, чи то м’якотілість, чи то заслабку громадянську позицію.

Коли революція перемогла, ми всі стояли струнко перед телевізором і співали гімн. На очі накочувалися сльози.

То були перші сльози за країну. З абстрактного слова на обкладинці новенького паспорта Країна раптом стала чимось дуже конкретним. Наприклад, натовпом людей із помаранчевими стрічками, якимось невимовно вдалим об’єднанням «своїх». Причому таких «своїх», на яких хотілося рівнятися і за поразки й перемоги яких можна було плакати і сміятись.

Я росла. Країна поступово ставала ще й територіями. Карпатами, Кримом, Тернопільщиною, Волинню – прекрасними місцями, по яких роз’їхались «свої». Країна росла теж. У неї з’являлись чудові спортивні арени, виходили хороші фільми, а якось в Країну навіть приїхав великий футбол. До Євро країна підготувалась добре, і навіть наші непогано грали, тому синьо-жовті прапорці на щічках малювати було легко і радісно. Виявилось, у Країни нікуди не годиться з навчанням. Закони виходили хтозна-які, влада вибиралась одна гірша за іншу, і яке у Країни майбутнє з такими низькими показниками успішності ставало зовсім не зрозуміло.

Коли ми  Країною вперше посварились, я вже була доросла, закінчувала університет. Країна обрала собі в президенти Януковича. Мама ридма ридала на кухні і обіцяла ніколи більше не дивитись новини. А я плакала у себе в кімнаті і не могла зрозуміти, коли ж моя Країна стала зрадницею.

Зтерпілось, звичайно. У мене почалось справжнє доросле життя. Тепер я працювала, платила податки і голосувала. Стосунки з країною у нас були суто ділові. «Гордість за родіну» накочувала тільки в особливих випадках, як то футбольний – в 2012. Мабуть, я вирішила, що країна у мене не злобива, але якась дурна. Тому ні добра, ні зла від неї я вже не чекала. Часом мені навіть здавалось що вона вчиться на своїх помилках. Дуже повільно і складно, як  дитя з вадами розвитку, але вчиться ж.

Вдруге ми побили горшки, коли Країна вирішила рухатись на Схід. Янукович відмовився від Європейського курсу, а я аж задихалась від люті. Не могла повірити, що вона пішла на таке. На щастя, я не одна тоді з Країною сварилась. «Свої» у всіх куточках географії стрепенулись і вирішили знову зайнятись державним вихованням. Що було далі ви знаєте, і це історія не проте.

Власне, це історія про вдячність і дні незалежності. Останні два. Тепер це зовсім інше. Тепер ти одягаєш зранку вишиванку або щось синьо-жовте (така уніформа «своїх»), виходиш на Хрещатик, вдихаєш радісне повітря серпневого дня, так сильно вдихаєш, на повні груди, і таке враження, що от ти береш за руку свою бідну Країну і їй наче стає трішечки легше, наче у неї спадає жар і зовсім трішки менше кровоточить ампутована ніжка і рана на грудях. І ти от так бредеш по вулиці, з друзями чи сам, тобі нема чого особливо робити, але страшенно приємно заглядати в вічі перехожим і розуміти, що вони теж розуміють.

І ви з Країною обидві знаєте, що вона сама винна у всіх своїх бідах. Але тепер, коли ти, йдучи по спекотному Хрещатику, тримаєш її, бідну, за руку – ви ніби одне ціле, і ти з радістю розділяєш і її страждання і її вину.

Але хтось тримає нашу Країну за руку щодня, коли ми тренуємося в спортзалі або п’ємо прохолодну сангрію десь на терасі з друзями. Про це ти теж пам’ятаєш, але так часто не можеш сказати. Навіть у цей день ти дивишся на хлопців у військовій формі широко розплющеними очима, і твоє дякую застрягає в твоєму горлі, а на очі накочуються сльози. Часом вони усміхаються у відповідь і ти тоді теж усміхаєшся і тобі здається, що вони розуміють.

А якщо ні? А якщо ні, то це історія, в першу чергу, про вдячність вам, хлопці і дівчата, волонтери і солдати. Тим, хто тримає нашу країну за руку щодня і свідомо прикриває собою під час мінометних обстрілів. Тим, хто навчився домовлятись зі своїми базовими інстинктами, наприклад, інстинктом самозбереження, і раптом пояснив нам значення нашого гімну. Ми часто ковтаємо сльози замість слів вдячності або навіть відвертаємось в метро, і вам, може, здається, що нам все одно, а насправді ж таку вдячність просто страшенно нелегко вкласти в слова. От і зараз мені, здається, не вистачило правильних слів.

Тоді, коли ви там, де йде війна за життя нашої Країни, уявіть, як вас огортає великий прозорий, але дуже міцний купол. Хай це і буде наша любов і вдячність. Героям Слава!

IMG_8127

І я офіційно декларую цю історію поза звинуваченнями в пафосі. З Днем Незалежності, друзі!)

One thought on “Історія третя. Святкова. Про Дні Незалежності і Вдячність.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s