Кіборги. Історія Перша. Папай.

А як ви тоді дивились новини, тоді в січні 2015, коли аеропорт був під постійними обстрілами і хлопці тримались з останніх сил?.. Коли кожне пристойне медіа обов‘язково публікувало якусь пояснювальну інфографіку про те, які частини аеропорту хто утримує, які бригади в аеропорту воюють, з яких боків аеропорт оточено… У мене тоді навіть папочка на робочому столі була “Аеропорт” куди я все це збирала і всеодно нічго не було зрозуміло. Взагалі нічого.

Потім з‘явилось повідомлення, що аеропорт підірвали. Хтось казав, що загинули всі. Ми плакали, але не вірили.

Ми вірили в кіборгів, ми собі їх уявляли як божества. Вони всі, як один, в нашій уяві були сильні, сміливі, безкінечно добрі і з великими, легкими залізними крилами. І коли аеропорт вибухнув — вони всі просто раззз і випурхнули з нього, не інакше. Потім якимись шматками до нас було донесено, що таки інакше, що там були люди і у них не було ніяких залізних крил. Деякі з цих людей приходили на ток-шоу і тихими голосами щось розповідали, але черз екрани телевізорів важко було сказати чи вони і є ті самі кіборги, хай навіть без залізних крил.

А десь місцяь тому я їх зустріла. Живих, без залізних крил, але от зовсім таких як нам тоді уявлялось, добрих, сміливих, веселих і незламних. У них веселі жарти, втомлені очі і дуже зважені слова. Вони розповідають про аеропорт потрошку і, ніби, вибірково. Вони всі не впевнині, що ми з вами готові почути, як все було насправді…

“Як от мені розказати, як я ледве не зійшов з розуму, я не знаю, нормальні люди можуть поїхати дахом, якщо почнуть уявляти”, – пояснив мені Вітя Шиян, Папай. Віті 41 рік, сам з Хмельницького, до війни працював і будівельником, і ліфтером, і на заводі. А з серпня минулого року пішов добровольцем на війну. В аеропорту Вітя був двічі — 12 днів у грудні і ще 5 днів у січні, вже на останній ротації. Хлопці говорять — на крайній.

Вітя раніше не говорив з журналістами і взагалі не любить до себе зайвої уваги привертати. Не зайвої — теж не любить.

Особисто я думаю — це тому, що в ньому найлегше впізнати кіборга-з-легенд. В його рухах відчувається спокій і сила і тільки великі темні очі часом видають хвилювання чи гіркоту спогаду. Вітя досі дивується, як вижив в аеропорту і вийшов практично без жодного поранення. Каже, хлопці жартують, що він народився в сорочці, а сам він певний, що в броніжилеті.

Там, в напів-розваленому аеропорту, було не до жартів. За 5 днів, Вітя каже, з‘їв аж два галетних печива. Воду збирали дощову з домішками гіпсу з аеропртових стін і сечі сепаратистів. Я думала Втія жартує, а він каже — ні. На останній ротації українські збройні сили вже займали тільки одну кімнату першого поверху, верхні поверхи були захоплені бойовиками. “Ми якось бачили як один сцяв зверху, хотіли його зняти, але не вийшло. Втік”, – сміється Вітя.

Вітя сміється з багатьох речей з яких мені не смішно. На мене взагалі накочує враження повної відсутності мене у власному тілі. Я просто дивлюсь на нього і забуваю записувати.

Поранені, каже Папай, в аеропорту були весь час. Дуже багато, періодично (якщо виходило) приїжджала “коробка” (броньована машина) їх забирати. “Бувало так, що приходить “коробка” і забирає тільки поранених, то хлопці собі ноги прострілювали, щоб їх вивезли, як поранених”, – каже Вітя.

Часто хлопці починали кричати і плакати. Вітя згадує як підійшов до одного і питає: “Ти жонатий?”. Той каже, що ні. “А я його умовляю, що от вийдем, женим тебе, жінка народить сина тобі. Подзвониш до мене – буду за хрещеного, тільки терпи. А що ж, коли людина в паніці – це страшно”,- каже Папай.

Питаю чи сам панікував. Ні, каже. “Я тільки спитав у Краба (Івана Зубкова, ротного) чи буде підмога, він каже ні, вже здається артилерію нашу почали відтягувати. Я нікому нічого не говорив ,” – каже Вітя.

“Хоча, – сміється.  – Богу молився, навіть сварився з ним. Хай вже мене пробачить.”

Обстріли в аеропорту майже не вщухали. Важко поранені заряджали набої легко пораненим. А коли було зовсім тяжко — всі співали гімн. Ворог був зовсім близько і було добре чути. “От вони по нас палять, а ми наш гімн співаємо, от їх це бісило”, – пригадує Вітя. Це така у хлопців була додаткова зброя.

Коли виходили була ніч і туман, виходили через злітну смугу, строго на північ. Чудом не потрапили на розтяжку. “Ми кого могли з поранених брали, але ми ж там всі були неходячі. У мене ноги були вивернуті так, що було таке враження, наче порубані сокирою. Як я йшов – не знаю. Ніг нижче коліна я не відчував”, – згадує Вітя. “Як зайшов на Водяне — перше, що зробив – всі ріжки і всі гранати повіддавав, сказав все, мені більше не треба. Кажуть, що виніс два автомати, але я не пам‘ятаю”.

Пізніше виявилось – найстрашніше було тільки попереду, коли через місцяь в завалах почали знаходити побратимів і раз за разом треба було проваджати їх в останню путь. “Оце було найгірше – пояснити мамі, пояснити жінці, що його нема а мені, так вийшло, що я вижив. І потім жити з цим”, пояснює Вітя і опускає очі.

З тих пір як повернувся, Вітя разом з волонтерами навідує сім‘ї загиблих, допомагає чим може і готується знову йти на війну. А як демобілізують — продовжить допомагати. Бо якщо не своїм — то кому вони ще потрібні, каже.

Живе з 15-ти річним сином і дружиною в Хмельницькому, в 9ти метровій комунальній кімнатці. Держава обіцяє квартиру, але в чудеса Вітя не вірить. Каже, він в черзі 9 тисяч-якийсь-там, а жодної квартири від Міністерства оборони ще в очі ніхто не бачив.

Про війну йому говорити важко. Найкрще, каже, – з побратимами. “Навіть наші жінки всього не знають. А у нас розмова складається в іншому руслі. Навіть сидимо мовчимо і те один одного розуміємо”, – розповідає.

Каже люди тут, у світі без війни, багато чого не знають. “Один зрозуміє, а інший скаже – тю придурок, а чого ти туди пішов, за що. А що я йому скажу? Хоча б за те пішов, щоб ти мені таке питання зараз поставив”, – каже Вітя і усміхається. Він ні на кого зла не тримає, але війна є війна. Якщо не воювати там зараз, то пізніше тут, вдома, вже не буде чого захищати.

Я умовляю його пофотографуватись. Він сміється і каже, що коли я так багато клацаю він починає нервуватись. Ми навіть робимо селфі на пам‘ять. Найцінніше селфі в моїй немаленкій колекції.

І весь цей час я дивлюсь на нього і думаю, що вони ж насправді існують. Кіборги. Тільки у них не крила залізні, як нам уявлялось, а воля. Могутня залізна воля і теплі віддані серця.

#ГероямСлава