Історія про Харків. Тоді і Тепер.

ТОДІ

В березні 2014 на Харківській Обласній держадміністрації підняли російський прапор. Наступного дня, в неділю, я з речами приїхала в редакцію, а звідти на вокзал і в Харків. Я ніколи не була раніше в Харкові і ніколи раніше не бачила як піднімають ворожі прапори. Харків не означав для мене нічого крім російського прапора. Тобто – нічого хорошого.

В Харкові було холодно. В обличчя мело дрібним сніго-градом. Російського прапора на ОДА вже не було, ніякого не було… Вікон теж не було. Тому сніго-град вільно  минаючи кордони міліції залітав в монументальну державну установу і ще якийсь час кружляв у фойє. Біля велетенського (майже такого великого як центральна Харківська площа) Леніна був табір бабусь з іконами і чоловіків з горілкою. На таборному паркані висіли фото беркутівців, яких нібито закатували на Майдані і поезія про Обаму. Висока поезія, як ви розумієте.

Я намагалась поговорити з людьми навколо Леніна. Мене одночасно проклинали і доносили мені свою правду. Сніго-град і бабці з іконами не спинялись ні на секунду. Ввечері до бабусь долучились пристойного вигляду городяни.

Дівчата в стильних пальто з Zara, чоловіки-щойно-з-офісу, молоді батьки з колясками і багато російських прапорів. Російські прапори і георгієвські стрічки існували ніби окремо від людей. Вони були ніби галюцинація і от-от мали зникнути. І, мабуть, зникли б, але їх з “пристойними городянами” міцними канатами поєднували бабці з іконами… Бабці влазили в мої розмови з людьми і надривно-розпачливими голосами кричали: “Но зачем же бандеровці распяли птиц в доме Януковича?! Ну что за нелюдии!” і перелякано хрестили іконами моє київське журналістське посвідчення. Люди стенали плечима, про птіц вони нічого не чули, їх хвилювало “навіщо бендерівці їдуть топкати могили їхніх предків” і ще трохи “чому ж у шахтарів знімають 6% зарплати на ремонт майдану”. Я не розуміла як такі пристойні з виду городяни можуть нести такі непристойні нісенітниці і на всяк випадок перевірила чи працює в Харкові Google. Google працював.

Так було щодня. Аж поки на третій день нашого перебування ми не почули, що в Парку Шевченка збирається харківський Євромайдан. Невеличка площа навколо сумного харківського Шевченка здавалась гоголівським колом в яке не може втрапити нечисть.

Люди приходили з синьо-жовтими стрічками, приносили дітей обмотаних синьо-жовтими прапорами, співали гімн і переконували нас, що ті, на центральній площі, це просто купка фриків. Вони і самі в це не вірили. І ми, звичайно, в це не вірили. Але дуже хотіли. Вони були свої і з ними було тепло. Але вони здавались чужими у рідному місті. І мені страшенно хотілось, щоб у них було інше рідне місто, яке могло б відповісти їм взаємністю.

Наступного дня у мене було інтерв’ю з астрологом Оленою Максимовою. Вона передбачала для України багато добра (нічого не збулось, а що збулось – добром не стало) і розповідала втомленій мені про душі міст. “Знаєте”, – сказала вона. “Буває приїжджаєте в місто і воно ніби гарне і все так, а вам в ньому погано?..”. “Знаю”, – сказала  я і мені на очі навернулись сльози. В Харкові так і не припинився  сніго-град. Мені було холодно і вороже. Я не знала і не любила це місто.

ТЕПЕР
А ще я не знала, що, насправді, кожне місто це люди і ніколи не навпаки. Я познайомилась з Женею Масловим у Львові. Так само як і я, Женя страшенно любив Львів і болісно ображався на свій Харків.

Через півтора роки мене знову в Харків привела робота. І ще ніколи спокуса взяти зворотній квиток на через-15-хвилин-по-закінченню-справ не була такою великою.
Але я відчувала в своїй нелюбові до Харкова якусь несправедливість. Хоча треба зізнатись: якби не Женя, я б певне не стала справедливість відновлювати.
Тепер Харків інший. Я це відчула одразу по приїзді на вокзал.
В Харківському повітрі тепер не було холоду (і навіть не через літо) і ворожих прапорів. Поки Женя тис руку військовому, що проходив повз нас новий Харків в моїй голові відбирав у бабусь ікони і знімав георгіївські стрічки з “пристойних городян”.

Женя розповідав про класичні приклади модерну в Харківській архітектурі, креативність горезвісної Харківської міської влади і мости.

Готичні садиби на харківських вулицях приємно нагадували Львів. Бабці з іконами та ворожі прапори в моїй голові капітулювали.

Женіна сім’я живе у напів-зруйнованому дореволюційному районі Харкова, де в старих двоповерхових будиночках з вензелями під стріхою забиті вікна, щоб душі цих будиночків не повилітали.

В Женіному домі можна годинами розглядати, скажімо, стелю в маленькій спальні на другому поверсі всю начисто заклеєну пожовклими газетами або кухонну стіну з сотнею дзвіночків привезених господарями з різних куточків світу.

У дворі дому – запущений сад, де стараннями Женіної дружини Ії велетенськими кущами ростуть дивовижні квіти.

Вечорами в гості приходять друзі. Вони довго сидять в саду і ведуть плавні, як Харківська річка Лопань, розмови про політику, війну і любов. Часом хтось розповідає анекдот і тоді всі тихо сміються і відганяють комарів.

Вдень Ія вчить мене грати на фортепіано і я довго-довго, під пильним наглядом Женіної онучки Маші  розучую одну й ту саму мелодію.

Потім ми їмо домашнє морозиво в приємній кав’ярні десь недалеко від вулиці Дарвіна. А на вулиці Дврвіна спокійнісінько собі стоять прекрасні столітні палаци і палацики. Такі, в яких би я зовсім не погребувала жити. В Харкові жити, ага;)

Новий Харків в моїй голові переміг. Бо не можу я не любити міста, де стоїть дім в якому вечорами Ія і Женя п’ють чай, зганяють зі столу кішку Масю і ведуть довгі розмови про війну і нашу перемогу.

Лайфхак тижня: любіть міста за людей, які в них живуть. І вчіться пробачати, і містам і людям)