Історія сусідська. Білоруські хроніки. 5 днів.

Білорусь. Мінськ
День 1

В Мінську холодно, хоч і сонячно. Але холодно настільки, що підошви примерзають до ідеально чистої мінської бруківки, а ноги до підошов. По обіді в парку збирається малочисельний пікет єдиного опозиційного кандидата і єдиної жінки-кандидата в президенти республіки з часів незалежності – Тетяни Короткевич.

Пікет настільки малочисельний, що число охочих поспілкуватись з кандидаткою навіть не двозначне, зате число журналістів двозначне. Ми стоїмо трохи віддалік. Біля нас зупиняється дівчина, розпитує що це і чому про це нічого не повідомлялось, запитує про, що говорить кандидатка і ніби навіть збирається підійти. Я наважуюсь попросити коментар:
Я: А ви не погодились би дати мені коментар, я журналіст з української англомовної газети?
Дівчина: Так, можу. А чому ж ні?
Я: Кого ви підтримуєте на цих виборах? Збираєтесь голосувати?
Д.: Кого я підтримую? Ой, та я не знаю… Ну не те, щоб не знаю… Та я, мабуть, не буду нічого говорити… Та я, знаєте, мабуть і голосувати не піду. Я сама з Могильова, то їхати треба. Не піду, ліньки мені…
Я: А як вас звати?
Д.: Катя
Я: А прізвище?

Дівчина поспіхом іде в протилежний від пікету бік. Ліньки, знаєте. Це все, що вам потрібно знати про політичну активність середньостатистичного білоруса.

День 2

Прес-конференція кандидатів у президенти – Миколи Улаховича (провладний кандидат) та Тетяни Короткевич

– Пане Улахович, який би ви обрали вектор розвитку для Білорусі, якби стали президентом?
– А що вибирати?! Треба жити як в Росії живуть! Нащо нам видумувати щось нове?!

Улахович вірить, що прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк служив у Чечні. Це все, що вам треба знати про цього кандидата.

Улахович: От ми з Тетяною, як кандидати…
Тетяна: Я вас дуже прошу не використовувати займенника “ми” коли згадуєте про мене!..

Марш опозиції. Кількість учасників оцінити важко, але, здається, не більше 2 тисяч. Багато Білоруських історичних прапорів (біло-червоних), дехто несе українські прапори… Головний опозиціонер Микола Статкевич закликає бойкотувати вибори і вважає всіх кандидатів, включно з Короткевич, “проектами КГБ”.

Статкевич: Я розумію, що бойкот це слабка позиція, але це навіть не бойкот, вборів просто не існує.

Статкевич вийшов з тюрми, де відсидів 5 років, після протестів 2010, напередодні виборів. За законами Білорусі колишні в’язні не можуть балатуватися в президенти.

Протестувальниця: Вибори? Про що ви? У нас давно немає виборів, це просто театр абсурду…

Протестувальники йдуть ходою центром Мінська. Серед гасел: “Живє Бєларусь”, “Геть!” І, навіть, “Слава Україні!” та “Слава Нації!”. Українська революція здається Мінським опозиціонерам казковим подвигом.

Я: Як ви вважаєте, яким чином можна змінити вашу країну?
Протестувальник: Потрібно, щоб вийшли люди. Але не стільки, а як в Києві. Тільки ми б хотіли мирно…

Ми теж хотіли мирно, але свобода, як бачите, має свою ціну, сябри…

Вечірні новини. Перший національний Білоруський канал. Сюжет про марш опозиції.

– Знову безвідповідальні опозиційні політики вивели на вулиці людей, а безвідповідальні люди навіть залучили до цього непотребного дійства дітей (коротке відео – протестувальник з дитиною). Мабуть забули вже як це було НА Україні, коли під час протестів під Верховною Радою загинули люди (відео з-під Верховної ради кількамісячної давнини). На щастя, доблесні працівники Білоруської прикордонної служби не пустили на цю опозиційну вакханалію українських терористів-провокаторів (Відео – бити, гранати, гумові пвлиці, за отсанній тиждень на кордоні було затримано 200 громадян України, що намагалися провезти зброю). А от, що буває, коли на вуличні безчинства виходить велика маса народу… (Відео з Туреччини – загинуло 86 осіб)

І це все, що вам потрібно знати про те доступ до якої інформації мають білоруси. Варіанти, звичайно, є, але не для мас.

День 3. Вибори

Дільниця перша.
Гучно грає музика. Людей майже нема. На стінах висять зразки бюлетенів. Прізвища кандидатів замінені, але навпроти третього номера стоїть хрестик. Третім номером у справжньому бюлетені йде Олександр Лукашенко. (Мізансцена 1 – повторюється на всіх дільницях)

В коридорі технікуму легкої промисловості, де знаходиться дільниця, світломузика, колонки і національні костюми на манекенах. Тут же поряд перукарня. Безкоштовна. Безкоштовна перекарня. На виборчій дільниці.

Дільниця друга.

Повторюється мізансцена 1. Дільниця знаходиться на другому поверсі школи, у великому спортивному залі. Зал порожній. Хвилин 15 ми чекаємо поки хтось прийде голосувати. Посеред залу стоять дерев’яні, часом потріскані, але свіжовифарбувані червоні урни для голосування. Опечатані. Пластиліном.

Я: А чому у вас урни опечатані пластиліном?
Член комісії: А що?
Я: Ну це ж пластилін, його дуже легко зняти!..
Член Комісії: То ми ж тут сидимо, хто ж це буде робити?

Виходимо шкільним коридором. У привідчинені двері класу бачимо жінку середнього віку, в блискучій сукні. “Дорогие гости, сегодня мы начинаем наш праздничный концерт”, – каже жінка. “Оо, клас! Концерт”, – думаємо ми. Заходимо. В класі крім двох студентів-співаків та хлопця за пультом немає нікого. Зовсім нікого.

Пізніше до нас приєднується дідусь Слава, з сусіднього двору. Він проголосував рано вранці, от на концерт повернувся.

Хлопці кажуть їх співпти сюди “запросили” і вони з радістю погодились. З радістю і без лапок. І проголосувати раніше з радісю погодились (У Білорусі голосування розпочалось за 5 днів до офіційної дати виборів. За офіційними даними раніше проголосували до 30% виборців, серед них переважно студенти та працівники державних установ). За кого не зізнаються, хоча багато варіантів теж не лишають.

“Я вважаю у нас в країні все чудово! Особливо як подивлюсь на решту світу, думаю як же у нас добре,” каже 18ти річний студент факультету політології та філософії Єгор Чернов, він же – зірка виборчого концерту.

Дільниця третя.

Повторюється мізансцена 1, але людей більше. І схоже, що буфет грає у виборчому ажіотажі на цій дільниці неабияку роль. Тут є все від сендвічів до гарячих страв з м’яса, небачений асортимент випічки, і, головне, алкоголю. Все набагато дешевше ніж в місті, чай безкоштовний. Група найвідданіших виборців, троє молодих чоловіків, замовляє пляшку горілки та пляшку фанти. Свято виборів не має закінчуватись прісним вкиданням бюлетеню до урни.

Присутність іноземних журналістів тут вітають. Розсувають столи, щоб нам було зручніше сісти, чай наливають в особливі пластикові стаканчики – з ручечками.
– Ти там чайник поставила? І стаканчики дай нормальні, а не ці!
– Та поставила-поставила, але він ніяк не закипить!
– Та давай вже, вони ж уже свої булочки доїдають!

Здається наша присутність навіть спонукала “організаторів свята” швидше відновити концерт національного ансамблю. Сімейного національного ансамблю (спіають батько, мати, син і донька), всі в національних костюмах.

Це все, що вам потрібно знати про вибори в Білорусі.
День 4
Білорусь, Гомель
Могила Героя Небесної Сотні Михася Жизнєвського. Маленьке сільське кладовище знаходиться у красивому сосновому лісі. І пахне тут як у сосновому лісі – хвоєю, вітром і свободою.

Крізь сосни на барельєф на пам’ятнику падає сонце. “На барельєфі Михась на себе не схожий, хоча сам пам’ятник у вигляді книги гарний”, – каже Ніна Василівна, мама.

На пам’ятнику вибито рядки з вірша Едуарда Акуліна присвяченого Жизнєвському:

Коли забивають сина –
Не здатись себе примусь…
По серце в крові Україна.
По очі в сльозах Білорусь…

Нижче, під барельєфом хтось гвіздком на мармурі видряпав “Предатель”

День 5

Галерея У. Одне з небагатьох у Мінську місць де збираються опозиціонери і вільнодумці. Тут книгарня, магазинчик білоруського хендмейду і кафе. Тут можна зустріти весь вільний білоруський бомонд – художників, поетів, журналістів, колишніх політв’язнів. Ну власне, таке враження, що всі думаючі люди в Білорусі колтшні політв’язні.

Галерея – такий собі денно-хіпстерський варіант культового Містралю.

На касі в книгарні розплачуюсь приватівською карткою “Слава Україні”. Дівчина-продавчиня здивовано охає, усміхається, намагається непомітно витерти сльозу і просить сфотографувати картку. Вона має українське коріння. Вона дуже переживає за Україну. В Білорусі багато хто переживає за Україну.

– Ми дуже-дуже хочемо, щоб у вас все вийшло!

І ми дуже-дуже хочемо! Раптом зовсім по-новому почала цінувати нашу свободу. Нашу дуже дорогу свободу…

Героям Слава!

Живє Бєларусь!

Історія про “гівняну країну” і її громадян. Увага – крайнощі!

Вас теж оточують ВОНИ? Ці люди-зрада, люди-валити-треба-з-цієї-країни, люди-де-мої-пільги, люди-за-що-тут-воювати, люди-ця-країна-приречена? Мене оточують. Причому часом вони ховаються в дуже пристойних персонажах. Людях, яких я завжди поважала, любила або навіть якими захоплювалась і дивилась завжди трохи так знизу вгору.

Але справжню алергічну реакцію у мене викликають люди-що-ця-країна-дала-мені-за-20-років. Мені здається, коли я чую це, я реально спухаю і починаю чухатись. Це мій організм так сублімує агресію. Бо перший мій порив – вхопити співрозмовника за шкибарки, заламати руки і насильно (можна з побоями) затягти в найближчий тату салон, щоб там йому або їй на лобі красивим готичним шрифтом навічно залишили зустрічне запитання: «А що ти, б..ь, зробив для цієї країни?»

Характерно, що люди яким є що відповісти в когорту останніх, практично не потрапляють. Тим часом збірний портрет людини-що-ця-країна-дала-мені-за-20-років виглядає приблизно так:

Чоловік або жінка. Років 25-45, працює, часто не офіційно або частково офіційно. На питання “чому не платиш податки” часто відповідає щось типу: «не хочу я нічого платити цій країні», своєю роботою часто не задоволений(ла) (не тому, що творча криза або невдалий проект, а тому, що мало-платять-не-розгледіли-талант-і-взагалі-якого-хріна!), під очима часто мішки і нерідко присутній перегарчик. Ці люди мало сплять, бо ночами вони збираються разом, випивають і обговорюють “свою гівняну країну” і бідкаються на те, що “треба нарешті валити”, а зранку їм фігово від випитого звечора і трішки від того, що вони так нікуди і не валять. Трапляються, звичайно, і непитущі соціопати, але ті взагалі мабуть довго не живуть. Це ж уявіть скільки безнадії треба в собі носити і плекати!!. Брр…

На днях народженнях друзів, дітей або колег їхні тости звучать приблизно так: “Чувак (доню/сину), бажаю тобі знайти себе і бажано не в цій країні! Ги-ги!”. А коли вони дізнаються, що ти добре знаєш англійську або, ще краще, кілька європейських мов, вони, абсолютно щиро, реагують приблизно так: “І чого ти досі тут, чо не виїхав(ла)!?”. Самі вони мов найчастіше не знають або знають погано, бо то ж треба щось робити, а так не довго і корисне щось заподіяти цьому світу… Стосунки з коханими у них найчастіше не складаються і зовсім не тому, що вони злі або негарні. Бо, цілком можливо, що вони таки добрі і симпатичні, але ж вони не розуміють про стосунки найголовнішого. Стосунки – це робота і робота обох сторін.

Статевий акт, знаєте, в якому активний лише хтось один, це або згвалтування або поганий секс. Тому почнемо з початку, піпл.

Вам 25-45, ви щойно виросли, останні десять років ви перебиваєтесь на роботах з конвертними зарплатами без місії, візії і надії, ви хочете виїхати, але так ніколи і не назбирали на квиток і не поцікавились еміграційними документами? А поки оберніться і ще раз подумайте, що зробили для цієї країни ви?

Може, ви записались в нову поліцію?!

Ви пішли на фронт цю країну захищати!? Стали волонтером в госпіталі?

Працюєте в фонді, який забезпечує ліками десятки хворих на рак діток?

Ініціювали проект з порятунку видів, що зникають? На волонтерських засадах прибираєте ліс хоча б раз на місяць?

Ну може ви хоч гроші перераховуєте на якусь із цих ініціатив?

Ні?

О знаю, ви, мабуть, ніколи не викидаєте недопалків на вулиці? Завжди купуєте квіти або яблуко у бабуні, яка стоїть біля переходу метро, подаєте милостиню?

Може, ви хоч на вибори ходите завжди, до того уважно перечитавши програми кандидатів і ознайомившись з їхньою історією, аби зробити свідомий вибір? Може, хоч цю відповідальність ви на себе берете?

А, не ходите, бо то ж треба додому з’їздити чи просто дупу підняти. Ну і нафіга-і-без-мене-виберуть-кого-треба і нема-за-кого-голосувати?

Ну ок, тоді давайте розставимо нарешті всі крапки над -Ї-:

Влада погана, але ви тут ні до чого. Ви її не вибирали і вона вам нічого не винна.

Навколо вас брудно, тому що ви насмітили і не прибрали, а не тому, що держава мало платить двірнику, який повинен…

У вас погана робота і нікчемна зарплата в конверті, тому, що ви не знайшли кращої роботи/не витримуєте конкуренції на ринку/не зугарні почати свою справу/боїтеся попрости підвищення у начальника, а не тому, що ви алмаз закопаний у гівно злобною системою (не кажіть мені про вчителів-лікарів, в тих сферах є пробоеми, але і вибір є у ВСІХ! І, Слава Богу, скільки є лікарів і вчителів які маючи мізерну зарплатню навіть близько не були в цій сумній компанії).

У вас немає дівчини/хлопця не тому, що всі підлі зрадники, а тому, що ви не вмієте будувати стосунки.

Ви не розумієте, що ваш партнер – це ваше дзеркальне відображення і вся ваша любов, ваше розуміння і повага відображаються на ньому.

І от ми підійшли до найголовнішого.

Вставайте, ідіть до дзеркала, подивіться в нього уважно і познайомтесь – це і є та клята країна, яка за 20 років так нічого для вас і не зробила. Можете ще раз перерахувати всі свої «а якого…”, але скоро ви зрозумієте, що вона, країна, точно повторює всі ваші рухи. Тому робіть висновки або для початку хоча б взагалі рухайтесь!

Я теж піду до дзеркала привітатись зі своєю країною. Буду сильною, пора нарешті отримати в голову за те, що роблю так нікчемно мало.

Це кінець злоби і моралізаторства посту. Але тепер я знаю про що ви думаєте, коли дивитесь в люстерко 😉

Це, звичайно, крайощі і я, звичайно, вірю у всі відтінки сірого, але ж крайнощі показові…

Всім терпіння)

Історія 4.1. Про книжки і любов на Форумі Видавців у Львові (список)

У мене проблема. Я люблю двох. Двох одночасно — Львів і книжки. Тому, як ви розумієте, легко живеться мені лишекілька днів на рік – на Форумі Видавців. Я тоді тиняюсь Львовом, як неприкаяна, погладжуючи книжки в сумці, рендомно сідаю на лавки або заходжу в кав’ярні і читаю. Кілька сторінок в одній книжці, тоді – анотацію в іншій, буває навіть просто так дістаю якусь — погортати сторінки чи роздивитись ілюстрації.

Кілька останніх років я на форумі майже нічого не купувала, ну хіба одну книжечку, щоб гортати на ходу. У нас з книжками була перерва в стосунках. Я вирішила перейти на електронні — рятувати дерева. Втім, серце взяло гору над розумом (ну як воно завжди буває у закоханих) і цього року я наторбила цілу ще одну валізу. Ви не повірите, але купила навіть кілька кулінарних книжок) Щовечора, в готелі, я діставала їх з сумки — складала рівним стосиком на ліжку, тоді розкладала по одній, а тоді знову — рівним стосиком. Цей стосик самим лише своїм існуванням продовжує зігрівати мені душу навіть по приїзді додому.

Нижче — мій невеличкий список з поясненнями. А раптом вам цікаво)

 

Іловайськ. Євген Положій.

Я не знаю автора і мене не зачепила хвиля піару цієї книжки, якщо вона була. Але я свято вірю в силу художньої літератури, а ще більше — в силу історичної художньої літератури. Вже через якихось 20 років всі героїчні і трагічні події цієї війни стануть глибокою історією. Такою, знаєте, прісною з датами і вкладеними мапами з червоними стрілками пересувння військ. Можливо, нашим дітям навіть ставитимуть оцінки за запам’ятовування того всього і тоді – кінець, якщо тільки не буде романів, віршів і фільмів про все це. Бажано хороших, але, зрештою, підійдуть будь-які. Бо, головне, щоб люди плакали і сміялись.Тоді ця війна стане і їхнім спогадом, і, можливо, залишиться в пам’яті поколінь. А збірники статей та підручники історії це не сумно і не смішно.

Я, власне, не одразу наважилась цю книжку купити. Довго ходила кругами. Бо саме була дочитала Аеропорт і воно було якось не дуже. І не дивлячись на всю мою філософію про “підійдуть будь-які” сьогодні і зараз мені не хотілось читати ще однієї “не дуже” книжки про війну. Але я читнула абзац з початку і абзац з кінця і лишилась задоволена. Скоро скажу більше.

Рассказы. Олег Сенцов.

За нею я і їхала на форум. Правда. Почула, що для форуму додруковують оповідання Сєнцова і вирішила, що вони потрібні мені. Мене вразив його останній спіч на суді і я вирішила, що він має добре писати. Яось це пов’язано, як на мене, люди які добре говорять — добре й пишуть.

І от забігаю я така на форум. Ну, думаю, там де натовп там і оповідання Сєнцова. Обійшла всі поверхи — нема. Аж он де вони, на манюсінькому столику на першому поверсі. Не здивуюсь, навіть, якщо наклад не розпродали.

Я не втрималась і кілька оповідань вже прочитала. Він пише не так, як я чекала. Але не гірше — по іншому. У нього короткі речення, наче цим він намагається зробити їх гострішими або встигнути сказати більше, і автобіографічні сюжети. Оповідання “Собака” я читала мамі в голос. Ми обидві плакали. Нам воно дуже близьке. Дуже.

Чорне Сонце. Василь Шкляр.

Історія тут коротка. Мій брат не читає нічого і нікого крім Шкляра. А примушувати його читати — моя життєва місія. А ще в антоації було слово “укри” в якомусь страшенно серйозному контексті, це мене насмішило. Шкляр вміє правильно тулити слова до купи, цікаво що там з “украми”.

Аеропорт. Сергій Лойко.

Я купила раніше, українською, і у Львові якраз дочитала. Але на виставці купила ще російськомовне видання. В будь-якій незрозумілій ситуації — вибирайте мову оригіналу. Прочитала кіька розділів ще російською, переконалась, що все так як мені і здалось з самого початку і подарувала книжку знайомому польському письменнику.

Я ще трошки переварю і потім напишу все, що думаю. В двох словах — мені не сподобалось, але читати треба, бо я всіма лапами за романтизаціюі романизацію історії. Особливо, поки є можливість коректно викласти факти (додав маленький нудний журналіст в моїй голові). Якість тексту — це вже інше питання, відповдь на яке не прочитавши — не дасте.

Книга Змін. Андрій Цаплієнко.

Це був спонтанний порив. Мені полюбилось оповідання Цаплієнка в книзі “Війна очима ТСН” і я вірю в нього як у воєнкора. Прямо біля стенду (так, в дикому натовпі — можу)) я прочитла перший розділ і там було все так по-дитячому правильно про дитинство… Коротше, тепер Книга Змін моя.

Бог ніколи не моргає. Регіна Бретт.

Так, це мотивашка. Не кидайте в мене камінням. Це, може, перша в моєму житті. Ну окей — друга)

Автор журналіст, вилікуваний алкоголік і просто жінка, яка перемогла рак грудей. Мені здалось, що вона може поділитись кількома корисними життєвими уроками. Переклад хороший. Деякі уроки я вже вчу. Наприклад урок про “просто зроби правильний наступний крок”. Хоеш схуднути? Щоразу як збираєшся купити фастфуд — купи салат. Так і роблю, вже два дні! Побачимо, як це працює))

Бога в книжці багато, але мене не дратує. Авторка навіь великодушно дозволяє на Бога сердитись.

Крім усього — книжка маленька і симпатична. На цьому етапі пора зізнатись, що я вибрала за палітуркою)

В моєму стосику ще нові романи Любки і Винничука (для подруги), кілька журналів Новое Время, блокнотики і листівки, кілька кулінарних книжок, альбомчики з наклаейками і збірники казок для маленьких родичів і дітей друзів)

Тепер мені потрібен ще місяць відпустки, щоб все перечитати і про все написати. А ви що привезли з форуму?)

Історія четверта. Про книжки, османів і геополітику.

Нещодавно це почалось знову!

Якось було паперові книжки ніби відпустили мене, але, виявилось, то була тільки перерва…

А тепер знову не можу пройти повз жодну книгарню. Навіть якщо нічого не купую (Хоча частіше, звичайно, купую) – отримую якесь дивне задоволення від гортання книжок і торкання до них. Мрію про відкриті книжкові полиці і свою власну, дуже вибрану, бібліотеку.

Останнім часом відчуваю якусь особливу ніжність до маленьких книжок в гарних палітурках, які приємно навіть не читаючи, просто тримати в руках.

Останнє моє придбання – маленький томик Осипа Назарука – Роксоляна. Рінше читала лише Загребельного.

І знову ця історія для мене, як нова. І давні слова і дивні звороти Назарука мені якісь приємні. І, наче, старі мудрості добре відомої легенди тепер якісь інші. Кілька разів навіть проїхала в метро потрібну зупинку, зачитуючись терзаннями “молодої султанки Ель Хуррем, серденька серця Сулеймана Великого”))

Але сьогодні хочеться залишити тут трошки османських висновків про геополітику. Таке от знання передалось Десятому Падишахові Османів від його батька Селіма Грізного)

“Є й цілі народи, що вродилися карликами, хоч не раз бувають числом великі. Коли давно-давно втікали предки мої з глибини Азії перед найбільшим завойовником її, вони по дорозі зустрічали такі народи-карлики, великі тілом і числом, бурливі й бунтівничі, але маленькі духом.”

А для краси я залишу тут цю Роксоляну-мого-дитинства)

Історія третя. Святкова. Про Дні Незалежності і Вдячність.

Я старша за Україну всього на два роки. І за молодшого брата – на два роки. Він у мене народився 19 серпня 1991 року, в день путчу.

І, треба сказати, ми втрьох завжди непогано ладнали. Не без дрібних сварок, як ведеться, але скоріше з братом, ніж з країною. З країною у нас в сім’ї все було строго. Країну треба було любити щиро і всім серцем, мовою розмовляти виключно українською, а книжки читати виключно розумні (це вже не про країну,а так, з наболілого))

День Незалежності завжди був великим святом. Ми не те щоб це розуміли, але якось інтуїтивно відчували. Щороку, 24 серпня, батьки водили нас на Хрещатик. Там завжди було людно і ніби радісно, і всі їли морозиво. Ми теж їли морозиво. Здається, завжди. Тому для мене День Незалежності був на смак як трохи перемерзлий шоколадний «Хрещатик» в шоколаді. Часом нам щось купували – прапорці, дудку або навіть якісь подарунки. Одного разу мені, от просто на Хрещатику, купили сонячні окуляри. Дуже дорогі були – 80 грн, і дуже гарні, хоч і робили мене трошки схожою на велику муху. Коротше, то був дуже вдалий День Незалежності.

І ми це свято любили, як могли. Як малі діти можуть любити, скажімо, походи в церкву, «бо там гарно співають, приємно пахне ладаном і мама з татом завжди такі строгі враз стають такі добрі». Але що означають всі ці таємничі співи і трошки втомливі, дуже довгі промови батюшки – сказати важко.

Для мене все змінилось у 2004. Я була на 1ому курсі Педагогічного коледжу, і ми через вікно, просто з пари хімії, тікали на революцію. Як справжні революціонери ми ходили геть завішані помаранчевими стрічками і обклеєні помаранчевою символікою. Важко згадати, що ми тоді вже розуміли, а чого – ні. Пам’ятаю тільки, що дуже хотілось голосувати, але рочків було тільки 16. А ще я, здається, в пориві революційних пристрастей покинула свого бойфренда. Мама боялась пускати мене на революцію саму, а з ним, казала, пущу. Я зраділа, дзвоню до нього з цією феєричною новиною. А він каже: «Ні, не можу. Мене мама не пускає». А йому ж було цілих !! 18, і я не змогла йому пробачити чи то нестачу дорослості, чи то м’якотілість, чи то заслабку громадянську позицію.

Коли революція перемогла, ми всі стояли струнко перед телевізором і співали гімн. На очі накочувалися сльози.

То були перші сльози за країну. З абстрактного слова на обкладинці новенького паспорта Країна раптом стала чимось дуже конкретним. Наприклад, натовпом людей із помаранчевими стрічками, якимось невимовно вдалим об’єднанням «своїх». Причому таких «своїх», на яких хотілося рівнятися і за поразки й перемоги яких можна було плакати і сміятись.

Я росла. Країна поступово ставала ще й територіями. Карпатами, Кримом, Тернопільщиною, Волинню – прекрасними місцями, по яких роз’їхались «свої». Країна росла теж. У неї з’являлись чудові спортивні арени, виходили хороші фільми, а якось в Країну навіть приїхав великий футбол. До Євро країна підготувалась добре, і навіть наші непогано грали, тому синьо-жовті прапорці на щічках малювати було легко і радісно. Виявилось, у Країни нікуди не годиться з навчанням. Закони виходили хтозна-які, влада вибиралась одна гірша за іншу, і яке у Країни майбутнє з такими низькими показниками успішності ставало зовсім не зрозуміло.

Коли ми  Країною вперше посварились, я вже була доросла, закінчувала університет. Країна обрала собі в президенти Януковича. Мама ридма ридала на кухні і обіцяла ніколи більше не дивитись новини. А я плакала у себе в кімнаті і не могла зрозуміти, коли ж моя Країна стала зрадницею.

Зтерпілось, звичайно. У мене почалось справжнє доросле життя. Тепер я працювала, платила податки і голосувала. Стосунки з країною у нас були суто ділові. «Гордість за родіну» накочувала тільки в особливих випадках, як то футбольний – в 2012. Мабуть, я вирішила, що країна у мене не злобива, але якась дурна. Тому ні добра, ні зла від неї я вже не чекала. Часом мені навіть здавалось що вона вчиться на своїх помилках. Дуже повільно і складно, як  дитя з вадами розвитку, але вчиться ж.

Вдруге ми побили горшки, коли Країна вирішила рухатись на Схід. Янукович відмовився від Європейського курсу, а я аж задихалась від люті. Не могла повірити, що вона пішла на таке. На щастя, я не одна тоді з Країною сварилась. «Свої» у всіх куточках географії стрепенулись і вирішили знову зайнятись державним вихованням. Що було далі ви знаєте, і це історія не проте.

Власне, це історія про вдячність і дні незалежності. Останні два. Тепер це зовсім інше. Тепер ти одягаєш зранку вишиванку або щось синьо-жовте (така уніформа «своїх»), виходиш на Хрещатик, вдихаєш радісне повітря серпневого дня, так сильно вдихаєш, на повні груди, і таке враження, що от ти береш за руку свою бідну Країну і їй наче стає трішечки легше, наче у неї спадає жар і зовсім трішки менше кровоточить ампутована ніжка і рана на грудях. І ти от так бредеш по вулиці, з друзями чи сам, тобі нема чого особливо робити, але страшенно приємно заглядати в вічі перехожим і розуміти, що вони теж розуміють.

І ви з Країною обидві знаєте, що вона сама винна у всіх своїх бідах. Але тепер, коли ти, йдучи по спекотному Хрещатику, тримаєш її, бідну, за руку – ви ніби одне ціле, і ти з радістю розділяєш і її страждання і її вину.

Але хтось тримає нашу Країну за руку щодня, коли ми тренуємося в спортзалі або п’ємо прохолодну сангрію десь на терасі з друзями. Про це ти теж пам’ятаєш, але так часто не можеш сказати. Навіть у цей день ти дивишся на хлопців у військовій формі широко розплющеними очима, і твоє дякую застрягає в твоєму горлі, а на очі накочуються сльози. Часом вони усміхаються у відповідь і ти тоді теж усміхаєшся і тобі здається, що вони розуміють.

А якщо ні? А якщо ні, то це історія, в першу чергу, про вдячність вам, хлопці і дівчата, волонтери і солдати. Тим, хто тримає нашу країну за руку щодня і свідомо прикриває собою під час мінометних обстрілів. Тим, хто навчився домовлятись зі своїми базовими інстинктами, наприклад, інстинктом самозбереження, і раптом пояснив нам значення нашого гімну. Ми часто ковтаємо сльози замість слів вдячності або навіть відвертаємось в метро, і вам, може, здається, що нам все одно, а насправді ж таку вдячність просто страшенно нелегко вкласти в слова. От і зараз мені, здається, не вистачило правильних слів.

Тоді, коли ви там, де йде війна за життя нашої Країни, уявіть, як вас огортає великий прозорий, але дуже міцний купол. Хай це і буде наша любов і вдячність. Героям Слава!

І я офіційно декларую цю історію поза звинуваченнями в пафосі. З Днем Незалежності, друзі!)

Кіборги. Історія Перша. Папай.

А як ви тоді дивились новини, тоді в січні 2015, коли аеропорт був під постійними обстрілами і хлопці тримались з останніх сил?.. Коли кожне пристойне медіа обов‘язково публікувало якусь пояснювальну інфографіку про те, які частини аеропорту хто утримує, які бригади в аеропорту воюють, з яких боків аеропорт оточено… У мене тоді навіть папочка на робочому столі була “Аеропорт” куди я все це збирала і всеодно нічго не було зрозуміло. Взагалі нічого.

Потім з‘явилось повідомлення, що аеропорт підірвали. Хтось казав, що загинули всі. Ми плакали, але не вірили.

Ми вірили в кіборгів, ми собі їх уявляли як божества. Вони всі, як один, в нашій уяві були сильні, сміливі, безкінечно добрі і з великими, легкими залізними крилами. І коли аеропорт вибухнув — вони всі просто раззз і випурхнули з нього, не інакше. Потім якимись шматками до нас було донесено, що таки інакше, що там були люди і у них не було ніяких залізних крил. Деякі з цих людей приходили на ток-шоу і тихими голосами щось розповідали, але черз екрани телевізорів важко було сказати чи вони і є ті самі кіборги, хай навіть без залізних крил.

А десь місцяь тому я їх зустріла. Живих, без залізних крил, але от зовсім таких як нам тоді уявлялось, добрих, сміливих, веселих і незламних. У них веселі жарти, втомлені очі і дуже зважені слова. Вони розповідають про аеропорт потрошку і, ніби, вибірково. Вони всі не впевнині, що ми з вами готові почути, як все було насправді…

“Як от мені розказати, як я ледве не зійшов з розуму, я не знаю, нормальні люди можуть поїхати дахом, якщо почнуть уявляти”, – пояснив мені Вітя Шиян, Папай. Віті 41 рік, сам з Хмельницького, до війни працював і будівельником, і ліфтером, і на заводі. А з серпня минулого року пішов добровольцем на війну. В аеропорту Вітя був двічі — 12 днів у грудні і ще 5 днів у січні, вже на останній ротації. Хлопці говорять — на крайній.

Вітя раніше не говорив з журналістами і взагалі не любить до себе зайвої уваги привертати. Не зайвої — теж не любить.

Особисто я думаю — це тому, що в ньому найлегше впізнати кіборга-з-легенд. В його рухах відчувається спокій і сила і тільки великі темні очі часом видають хвилювання чи гіркоту спогаду. Вітя досі дивується, як вижив в аеропорту і вийшов практично без жодного поранення. Каже, хлопці жартують, що він народився в сорочці, а сам він певний, що в броніжилеті.

Там, в напів-розваленому аеропорту, було не до жартів. За 5 днів, Вітя каже, з‘їв аж два галетних печива. Воду збирали дощову з домішками гіпсу з аеропртових стін і сечі сепаратистів. Я думала Втія жартує, а він каже — ні. На останній ротації українські збройні сили вже займали тільки одну кімнату першого поверху, верхні поверхи були захоплені бойовиками. “Ми якось бачили як один сцяв зверху, хотіли його зняти, але не вийшло. Втік”, – сміється Вітя.

Вітя сміється з багатьох речей з яких мені не смішно. На мене взагалі накочує враження повної відсутності мене у власному тілі. Я просто дивлюсь на нього і забуваю записувати.

Поранені, каже Папай, в аеропорту були весь час. Дуже багато, періодично (якщо виходило) приїжджала “коробка” (броньована машина) їх забирати. “Бувало так, що приходить “коробка” і забирає тільки поранених, то хлопці собі ноги прострілювали, щоб їх вивезли, як поранених”, – каже Вітя.

Часто хлопці починали кричати і плакати. Вітя згадує як підійшов до одного і питає: “Ти жонатий?”. Той каже, що ні. “А я його умовляю, що от вийдем, женим тебе, жінка народить сина тобі. Подзвониш до мене – буду за хрещеного, тільки терпи. А що ж, коли людина в паніці – це страшно”,- каже Папай.

Питаю чи сам панікував. Ні, каже. “Я тільки спитав у Краба (Івана Зубкова, ротного) чи буде підмога, він каже ні, вже здається артилерію нашу почали відтягувати. Я нікому нічого не говорив ,” – каже Вітя.

“Хоча, – сміється.  – Богу молився, навіть сварився з ним. Хай вже мене пробачить.”

Обстріли в аеропорту майже не вщухали. Важко поранені заряджали набої легко пораненим. А коли було зовсім тяжко — всі співали гімн. Ворог був зовсім близько і було добре чути. “От вони по нас палять, а ми наш гімн співаємо, от їх це бісило”, – пригадує Вітя. Це така у хлопців була додаткова зброя.

Коли виходили була ніч і туман, виходили через злітну смугу, строго на північ. Чудом не потрапили на розтяжку. “Ми кого могли з поранених брали, але ми ж там всі були неходячі. У мене ноги були вивернуті так, що було таке враження, наче порубані сокирою. Як я йшов – не знаю. Ніг нижче коліна я не відчував”, – згадує Вітя. “Як зайшов на Водяне — перше, що зробив – всі ріжки і всі гранати повіддавав, сказав все, мені більше не треба. Кажуть, що виніс два автомати, але я не пам‘ятаю”.

Пізніше виявилось – найстрашніше було тільки попереду, коли через місцяь в завалах почали знаходити побратимів і раз за разом треба було проваджати їх в останню путь. “Оце було найгірше – пояснити мамі, пояснити жінці, що його нема а мені, так вийшло, що я вижив. І потім жити з цим”, пояснює Вітя і опускає очі.

З тих пір як повернувся, Вітя разом з волонтерами навідує сім‘ї загиблих, допомагає чим може і готується знову йти на війну. А як демобілізують — продовжить допомагати. Бо якщо не своїм — то кому вони ще потрібні, каже.

Живе з 15-ти річним сином і дружиною в Хмельницькому, в 9ти метровій комунальній кімнатці. Держава обіцяє квартиру, але в чудеса Вітя не вірить. Каже, він в черзі 9 тисяч-якийсь-там, а жодної квартири від Міністерства оборони ще в очі ніхто не бачив.

Про війну йому говорити важко. Найкрще, каже, – з побратимами. “Навіть наші жінки всього не знають. А у нас розмова складається в іншому руслі. Навіть сидимо мовчимо і те один одного розуміємо”, – розповідає.

Каже люди тут, у світі без війни, багато чого не знають. “Один зрозуміє, а інший скаже – тю придурок, а чого ти туди пішов, за що. А що я йому скажу? Хоча б за те пішов, щоб ти мені таке питання зараз поставив”, – каже Вітя і усміхається. Він ні на кого зла не тримає, але війна є війна. Якщо не воювати там зараз, то пізніше тут, вдома, вже не буде чого захищати.

Я умовляю його пофотографуватись. Він сміється і каже, що коли я так багато клацаю він починає нервуватись. Ми навіть робимо селфі на пам‘ять. Найцінніше селфі в моїй немаленкій колекції.

І весь цей час я дивлюсь на нього і думаю, що вони ж насправді існують. Кіборги. Тільки у них не крила залізні, як нам уявлялось, а воля. Могутня залізна воля і теплі віддані серця.

#ГероямСлава

Історія про Харків. Тоді і Тепер.

ТОДІ

В березні 2014 на Харківській Обласній держадміністрації підняли російський прапор. Наступного дня, в неділю, я з речами приїхала в редакцію, а звідти на вокзал і в Харків. Я ніколи не була раніше в Харкові і ніколи раніше не бачила як піднімають ворожі прапори. Харків не означав для мене нічого крім російського прапора. Тобто – нічого хорошого.

В Харкові було холодно. В обличчя мело дрібним сніго-градом. Російського прапора на ОДА вже не було, ніякого не було… Вікон теж не було. Тому сніго-град вільно  минаючи кордони міліції залітав в монументальну державну установу і ще якийсь час кружляв у фойє. Біля велетенського (майже такого великого як центральна Харківська площа) Леніна був табір бабусь з іконами і чоловіків з горілкою. На таборному паркані висіли фото беркутівців, яких нібито закатували на Майдані і поезія про Обаму. Висока поезія, як ви розумієте.

Я намагалась поговорити з людьми навколо Леніна. Мене одночасно проклинали і доносили мені свою правду. Сніго-град і бабці з іконами не спинялись ні на секунду. Ввечері до бабусь долучились пристойного вигляду городяни.

Дівчата в стильних пальто з Zara, чоловіки-щойно-з-офісу, молоді батьки з колясками і багато російських прапорів. Російські прапори і георгієвські стрічки існували ніби окремо від людей. Вони були ніби галюцинація і от-от мали зникнути. І, мабуть, зникли б, але їх з “пристойними городянами” міцними канатами поєднували бабці з іконами… Бабці влазили в мої розмови з людьми і надривно-розпачливими голосами кричали: “Но зачем же бандеровці распяли птиц в доме Януковича?! Ну что за нелюдии!” і перелякано хрестили іконами моє київське журналістське посвідчення. Люди стенали плечима, про птіц вони нічого не чули, їх хвилювало “навіщо бендерівці їдуть топкати могили їхніх предків” і ще трохи “чому ж у шахтарів знімають 6% зарплати на ремонт майдану”. Я не розуміла як такі пристойні з виду городяни можуть нести такі непристойні нісенітниці і на всяк випадок перевірила чи працює в Харкові Google. Google працював.

Так було щодня. Аж поки на третій день нашого перебування ми не почули, що в Парку Шевченка збирається харківський Євромайдан. Невеличка площа навколо сумного харківського Шевченка здавалась гоголівським колом в яке не може втрапити нечисть.

Люди приходили з синьо-жовтими стрічками, приносили дітей обмотаних синьо-жовтими прапорами, співали гімн і переконували нас, що ті, на центральній площі, це просто купка фриків. Вони і самі в це не вірили. І ми, звичайно, в це не вірили. Але дуже хотіли. Вони були свої і з ними було тепло. Але вони здавались чужими у рідному місті. І мені страшенно хотілось, щоб у них було інше рідне місто, яке могло б відповісти їм взаємністю.

Наступного дня у мене було інтерв’ю з астрологом Оленою Максимовою. Вона передбачала для України багато добра (нічого не збулось, а що збулось – добром не стало) і розповідала втомленій мені про душі міст. “Знаєте”, – сказала вона. “Буває приїжджаєте в місто і воно ніби гарне і все так, а вам в ньому погано?..”. “Знаю”, – сказала  я і мені на очі навернулись сльози. В Харкові так і не припинився  сніго-град. Мені було холодно і вороже. Я не знала і не любила це місто.

ТЕПЕР
А ще я не знала, що, насправді, кожне місто це люди і ніколи не навпаки. Я познайомилась з Женею Масловим у Львові. Так само як і я, Женя страшенно любив Львів і болісно ображався на свій Харків.

Через півтора роки мене знову в Харків привела робота. І ще ніколи спокуса взяти зворотній квиток на через-15-хвилин-по-закінченню-справ не була такою великою.
Але я відчувала в своїй нелюбові до Харкова якусь несправедливість. Хоча треба зізнатись: якби не Женя, я б певне не стала справедливість відновлювати.
Тепер Харків інший. Я це відчула одразу по приїзді на вокзал.
В Харківському повітрі тепер не було холоду (і навіть не через літо) і ворожих прапорів. Поки Женя тис руку військовому, що проходив повз нас новий Харків в моїй голові відбирав у бабусь ікони і знімав георгіївські стрічки з “пристойних городян”.

Женя розповідав про класичні приклади модерну в Харківській архітектурі, креативність горезвісної Харківської міської влади і мости.

Готичні садиби на харківських вулицях приємно нагадували Львів. Бабці з іконами та ворожі прапори в моїй голові капітулювали.

Женіна сім’я живе у напів-зруйнованому дореволюційному районі Харкова, де в старих двоповерхових будиночках з вензелями під стріхою забиті вікна, щоб душі цих будиночків не повилітали.

В Женіному домі можна годинами розглядати, скажімо, стелю в маленькій спальні на другому поверсі всю начисто заклеєну пожовклими газетами або кухонну стіну з сотнею дзвіночків привезених господарями з різних куточків світу.

У дворі дому – запущений сад, де стараннями Женіної дружини Ії велетенськими кущами ростуть дивовижні квіти.

Вечорами в гості приходять друзі. Вони довго сидять в саду і ведуть плавні, як Харківська річка Лопань, розмови про політику, війну і любов. Часом хтось розповідає анекдот і тоді всі тихо сміються і відганяють комарів.

Вдень Ія вчить мене грати на фортепіано і я довго-довго, під пильним наглядом Женіної онучки Маші  розучую одну й ту саму мелодію.

Потім ми їмо домашнє морозиво в приємній кав’ярні десь недалеко від вулиці Дарвіна. А на вулиці Дврвіна спокійнісінько собі стоять прекрасні столітні палаци і палацики. Такі, в яких би я зовсім не погребувала жити. В Харкові жити, ага;)

Новий Харків в моїй голові переміг. Бо не можу я не любити міста, де стоїть дім в якому вечорами Ія і Женя п’ють чай, зганяють зі столу кішку Масю і ведуть довгі розмови про війну і нашу перемогу.

Лайфхак тижня: любіть міста за людей, які в них живуть. І вчіться пробачати, і містам і людям)

Історія Перша. Пояснювальна.

Представлюсь для Заброд.

(Заброд – пишу з великої, бо буду їм страшенно рада)

Мене звати Дарина Шевченко і я алкоголік  і це мій блог. Такий собі басейн для історій, які щодня силкуються витекти крізь мої пальці, як вода. (Так, в підлітковому віці я писала вірші і мене ще й досі часом наздоганяє))

Моя робота – це проекти та історії. Вже понад рік я керую маленькою, але дуже гордою, громадською організацією з розвитку медіа – Media Development Foundation (mdf.org.ua) і вже майже 5 років я збираю історії для єдиної української англомовної газети Kyiv Post (http://www.kyivpost.com/content/author/daryna-shevchenko/).

Я люблю історії. Люблю читати, слухати і писати історії. Люблю історії про серйозне і несерйозне, історії від яких хочеться плакати та історії від яких хочеться сміятись, люблю історії про тварин, людей і місця, люблю історії про важливе та історії, що, здавалося б, не мають жодного значення. Щоранку я прокидаюсь з думкою про те, що історій ніколи не буває забагато.

Останні роки мого життя були просто переповнені історіями і мені раптом стало сумно від думки, що більшість з них залишаться нерозказаними. Тому сьогодні я роблю цей перший запис у своєму блозі, який навіть якщо ніхто не буде читати зараз, колись я передам своїм дітям. Бо, по-перше, треба ж дітям щось передати і, по-друге, діти точно прочитають. Читати і слухати батьківські історії –  це, знаєте, святий обов’язок всіх дітей.

А всім, хто піде на подвиг читати все це от прямо тепер – обіцяю щодня відсилати кармічні промені щастя і добра;)

Залишайтеся з нами!